ТОП-10 рішень суду у банківських спорах 2022 року
Оновлено: 10 трав.
Банківські спори є однією з ключових категорій справ та є одними з найскладніших у практиці Верховної Палати Верховного Суду. Оскільки мають не тільки великий обсяг доказової бази, якою оперують сторони, а й з вирізняються неоднозначністю судової практики.
Вирішення проблемних питань у вищезазначених правовідносинах є доволі значущим напрямком діяльності Верховного Суду, який формує єдину судову практику для подальшого її застосування судами першої та апеляційної інстанції та використання сторонами висновків у банківських спорах.
Отже, розглянемо та проаналізуємо практику Верховного Суду, зроблену в 2022 році, щодо банківських правовідносин:
1. Нікчемність умов кредитного договору щодо оплатності послуги з надання інформації
Постанова Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 496/3134/19
Особа звернулася з позовом до ПАТ «Ідея Банк» про визнання недійсним кредитного договору. Суди відмовили в задоволенні позову. Позивачка звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, яку, серед іншого, мотивувала тим, що суди по-різному трактують можливість встановлення в кредитному договорі комісії за його обслуговування.
Велика Палата Верховного Суду відступила від правового висновку Касаційного Цивільного Суду у складі Верховного Суду щодо можливості встановлення у кредитному договорі комісії за обслуговування кредиту. Суд визначив, що умова договору про споживчий кредит, укладеного після набуття чинності Законом України «Про споживче кредитування» (10 червня 2017 року), щодо оплатності інформації про стан кредитної заборгованості, яку споживач вимагає один раз на місяць, є нікчемною відповідно до частин першої та другої статті 11, частини п’ятої статті 12 Закону України «Про споживче кредитування». Якщо сторона правочину вважає його нікчемним, то вона за загальним правилом може звернутися до суду не з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним, а за застосуванням наслідків виконання недійсного правочину (наприклад, з вимогою про повернення одержаного на виконання такого правочину), обґрунтовуючи свої вимоги нікчемністю правочину
2. Щодо належності паспорта споживчого кредиту до письмової форми договору споживчого кредитування
Постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2022 року у справі № 393/126/20
Під формою правочину розуміється спосіб вираження волі сторін та/або його фіксація. Правочин оформлюється шляхом фіксації волі сторони (сторін) та його змісту. Така фіксація здійснюється різними способами. Першим і найпоширенішим з них є складання одного або кількох документів, які текстуально відтворюють волю сторін. Зазвичай правочин фіксується в одному документі. Це стосується як односторонніх правочинів (наприклад, складення заповіту), так і договорів (двоі багатосторонніх правочинів). Домовленість сторін дво- або багатостороннього правочину, якої вони досягли, фіксується в його тексті, який має бути ідентичним у всіх сторін правочину. Потрібно розмежовувати форму правочину та спосіб підтвердження виконання переддоговірного обов’язку кредитодавцем по наданню споживачу інформації, необхідної для порівняння різних пропозицій кредитодавця. Способом підтвердження виконання переддоговірного обов’язку кредитодавця є паспорт споживчого кредиту. Ознайомлення з паспортом споживчого кредиту, його підписання споживачем не означає укладення договору про споживчий кредит та дотримання його форми, оскільки в паспорті кредиту не відбувається фіксація волі сторін договору та його змісту.
3. Нікчемність і, відповідно, недійсність з моменту укладення кредитного договору його умов щодо сплати позичальником комісії (за надання фінансового інструменту, за надання кредитних ресурсів, за обслуговування кредитної заборгованості), має наслідком здійснення перерахунку усіх складових заборгованості, які стягує банк.
ПАТ КБ «ПриватБанк» звернулося до суду із позовом до про стягнення заборгованості за кредитним договором.
У зв`язку з порушенням умов кредитного договору утворилася заборгованість у розмірі 10 611, 29 євро, яка складається з заборгованості за кредитом — 8 282,65 євро, процентів — 847,82 євро, комісії — 809,61 євро, пені — 152,59 євро, а також штрафів відповідно до договору: 13,99 євро — штраф (фіксована частина), 504,63 євро — штраф (процентна ставка). ПАТ КБ «ПриватБанк» просив суд стягнути з відповідача вказану заборгованість.
Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.
Умови договору про сплату позичальником на користь банку винагороди за надання фінансового інструменту, відсотків за дострокове погашення кредиту та винагороди за проведення додаткового моніторингу, тобто за дії, які банк здійснює на власну користь, що є несправедливим, суперечить принципу добросовісності, є наслідком істотного дисбалансу договірних прав і обов`язків на погіршення становища споживача, за своєю природою є дискримінаційним та таким, що суперечить моральним засадам суспільства.
Отже, несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.
4. До спірних правовідносин споживача фінансових послуг та банку в разі невиконання банком зобов`язань за договором банківського вкладу підлягає застосуванню ч. 5 ст. 10 Закону про захист прав споживачів, проте дійсний зміст приписів цієї норми слід трактувати так, що пеня, яка має бути сплачена виконавцем, нараховується на суму, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору. У такому разі базою нарахування пені згідно з ч. 5 ст. 10 Закону про захист прав споживачів слід вважати проценти на суму вкладу або дохід в іншій формі (ст.ст. 1058, 1061 ЦК України), що підлягає сплаті банком вкладникові за використання вкладу. Сума вкладу не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів ч. 5 ст. 10 Закону про захист прав споживачів.
Постанова Великої Палати Верховного Суду від 25.01.2022 № 761/16124/15-ц
Позивач у цій справі, покликаючись на порушення власних прав споживача внаслідок неналежного виконання банком зобов`язань за депозитним договором, просив суд стягнути з банку відсотки за користування грошовими коштами, три проценти річних на суму основного боргу та пеню за прострочення виконання зобов`язання відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів».
Велика Палата Верховного Суду зауважує, що не всі договори, які опосередковують зобов`язальні відносини з фінансовими ресурсами, вписуються у класичну модель послуг. Зокрема, договір банківського вкладу послугою у вказаному розумінні не є, адже вкладник як замовник такої «послуги» нічого не оплачує банку — навпаки, оплатність цього договору є зворотною: саме вкладник отримує відсотки за депозитом. Крім того, результат депозитної операції як фінансової послуги в інтересах вкладника не можна визнати невіддільним від діяльності банку та необігоздатним, адже грошові кошти, виплачені як відсотки за депозитом, очевидно є найбільш ліквідним та цілком обігоздатним майном.
При цьому, такі кошти після виконання договору залишаються у виконавця і не повертаються споживачеві. Тому внесені споживачами на відповідні рахунки в банку грошові кошти як за договором банківського вкладу, так і за договором банківського рахунку, за жодних обставин не можна вважати вартістю відповідних банківських послуг, оскільки такі кошти завжди підлягають поверненню споживачам, тобто не є платою виконавцю за надані ним послуги. Виходячи з наведеного, розмір внесених споживачами в банк грошових коштів за договорами банківського вкладу та банківського рахунка не може бути базою для обчислення пені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону «Про захист прав споживачів».
Тобто, обов`язок банку за договором банківського вкладу (депозиту) повернути суму вкладу безумовно є грошовим, однак обов`язок повернення суми вкладу не зумовлює відплатність договору банківського вкладу (депозиту), через що ця сума не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 Закону «Про захист прав споживачів».
Разом із тим Велика Палата Верховного Суду зауважує, що дійсний зміст приписів частини п`ятої статті 10 Закону «Про захист прав споживачів» слід трактувати так, що пеня має бути виплачена виконавцем та має рахуватися від суми, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору. У такому разі згідно із частиною п`ятою статті 10 Закону «Про захист прав споживачів» базою нарахування пені слід вважати розмір процентів на суму вкладу або дохід в іншій формі, що є платою фінансової установи за використання коштів споживача (статті 1058, 1061 ЦК України). Сама сума вкладу не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 Закону про захист прав споживачів.
Набрання законної сили судовим рішенням про присудження до виконання стороною спору певного договірного зобов`язання в натурі або відшкодування стороною спору за його невиконання чи порушення відповідно до умов договору та законодавства не змінює суті цього зобов`язання. Тому немає жодних підстав вважати, що у разі присудження відсотків за договором банківського вкладу за рішенням суду таке зобов`язання виникає не з договору, а з рішення суду про задоволення вимог вкладника.
У період запровадження в банку тимчасової адміністрації та здійснення процедури його ліквідації стягнення коштів з банку без урахування механізмів, передбачених Законом про гарантування вкладів, у тому числі на підставі судового рішення, не допускається.
5. При вирішенні спору спростувати доводи позову покладається на відповідача, а не на суд, проте це означає лише те, що у такому випадку суд повинен розглянути позов і визначити розмір заборгованості виходячи з умов договору та вимог закону.
Постанова Касаційного Цивільного Суду у складі Верховного Суду від 03.08.2022 у справі № 156/268/21
Посилання Банку на те, що відповідачка підписала паспорт споживчого кредиту, як підстава для задоволення позову, є необґрунтованим, так як Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 23 травня 2022 року у справі № 393/126/20 (провадження № 61-14545 сво 20) указав, що способом підтвердження виконання переддоговірного обов`язку кредитодавця є паспорт споживчого кредиту. Тобто договір має бути укладено після, а не до підписання паспорту споживчого кредиту.
Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про неврахування практики Верховного Суду про те, що при вирішенні спору спростувати доводи позову покладається на відповідача, а не на суд, особливо при заочному порядку розгляду справи. Вказане є вірним. Проте це означає лише те, що у такому випадку суд повинен розглянути позов і визначити розмір заборгованості виходячи з умов договору та вимог закону. У справі, яка переглядається, з огляду на суперечливість наданих позивачем доказів, доказів про різні номери карткового рахунку, які не співпадають з випискою з розрахунку заборгованості та датами надання ліміту, суди були позбавлені процесуальної можливості ухвалити законне й обґрунтоване рішення.
Отже, саме Банк не довів позов, що є його, а не відповідача, процесуальним обов`язком (статті 12, 13, 81 ЦПК України). При цьому суди належним чином дослідили та оцінили надані Банком докази.
6. Встановлення строку кредитування у кредитному договорі, що передбачає внесення позичальником щомісячних платежів, має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогами кредитодавця щодо погашення заборгованості за цим договором, а, насамперед, для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів. Відтак, що за вказаних умов початок перебігу позовної давності не можна визначати окремо для погашення всієї заборгованості за договором (зі спливом строку кредитування) і для погашення щомісячних платежів (після несплати чергового такого платежу)
У серпні 2021 року ПАТ КБ «ПриватБанк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило оскаржувану постанову апеляційного суду в частині відмови в задоволенні позову про стягнення заборгованості за кредитом у розмірі 18 358,88 дол. США скасувати і справу в цій частині передати на новий розгляд до апеляційного суду.
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції неправильно визначив початок перебігу строку позовної давності, оскільки строк позовної давності почав відлік з моменту, коли кредитор дізнався, що суми від реалізації заставного майна не вистачило на погашення всієї заборгованості, тому з цієї дати виникло право на позов.
Якщо кредитний договір встановлює окремі зобов`язання, які деталізують обов`язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу, а відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу у межах строку кредитування згідно з частиною п`ятою статті 261 ЦК України починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов`язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу.
Встановлення строку кредитування у кредитному договорі, що передбачає внесення позичальником щомісячних платежів, має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогами кредитодавця щодо погашення заборгованості за цим договором, а, насамперед, для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів. Відтак, за вказаних умов початок перебігу позовної давності не можна визначати окремо для погашення всієї заборгованості за договором (зі спливом строку кредитування) і для погашення щомісячних платежів (після несплати чергового такого платежу).
7. Установивши, що укладення кредитного договору зі сторони банку особою без відповідних повноважень, не порушує право позичальника, яка отримала обумовлені кредитним договором кошти, суд обгрунтовано відмовив у задоволенні зустрічного позову визнання недійсним кредитного договору та договору іпотеки з цих підстав.
У Касаційній скарзі особа просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні первісного позову та задоволення зустрічного позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що банк не довів виконання обов`язку щодо надання позичальнику кредитних коштів. Зазначає, що кредитний договір був підписаний від імені банку регіональним директором ТОВ «Перша українська фінансова компанія» з перевищенням наданих йому повноважень, оскільки видана на його ім`я довіреність від 27 жовтня 2006 року не надає йому право на укладення та підписання кредитних договорів.Посилається на те, що при укладенні оспорюваного договору банком не була виконана переддоговірна робота з позичальником, не надано в письмовій формі повної та достовірної інформації, яку повинен був надати до підписання договору. Зокрема, банк не надав позичальникові інформації про умови кредитування, орієнтовну сукупну вартість кредиту, не надав детальний розпис сукупної вартості кредиту, вартості усіх супутніх послуг, графік платежів; банк не попередив позичальника про валютні ризики під час виконання умов кредитного договору, які несе споживач; банк зобов`язаний був отримати від неї як позичальника письмове підтвердження про ознайомлення з такою інформацією, чого насправді не вчинив. Зазначене, на думку ОСОБА_2 , є підставою для визнання недійсним кредитного договору.
Матеріали справи не містять доказів на спростування презумпції правомірності правочину у цілому, зокрема позивачем не спростовано, що під час укладення договору про надання споживчого кредиту вона діяла свідомо та вільно, враховуючи власні інтереси, добровільно погодилася з його умовами, визначивши при цьому характер правочину і всі його істотні умови, а також отримала кредитні кошти і протягом певного часу виконувала умови кредитного договору.
Не можна погодитися з доводами касаційної скарги про те, що банк не ознайомив позичальника з інформацією про сукупну вартість кредиту та умови кредитування, оскільки в умовах кредитного договору зазначено особу та місце знаходження кредитодавця, кредитні умови, зокрема, порядок надання кредиту та сплати заборгованості, щомісячну суму платежу та строк внесення чергового платежу і строк його повернення, цільове використання грошових коштів, права та обов`язки сторін і їх відповідальність за невиконання умов кредитного договору.
Посилання на те, що кредитний договір підписаний зі сторони банку неуповноваженою на те особою, не може бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення.
8. Визнання оспорюваного кредитного договору недійсним буде достатнім та ефективним для захисту порушених прав, оскільки відповідно до п.1 ч.1 ст. 10 ЗУ «Про організацію формування та обігу кредитних історій» визнання кредитного договору недійсним є підставою для його вилучення з кредитної історії.
У грудні 2021 року подано до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій оскаржувані судові рішення скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права й ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити.
Касаційна скарга мотивована тим, що укладення договору про надання кредиту можливе з будь-якою особою, у якої наявні копії паспорту та РНОКПП, будь-який номер телефону, будь-яка банківська картка. При цьому, ТОВ «ФК «Інвест Фінанс» не вчинено дії, спрямовані на встановлення належності поданих документів, телефонного номеру, банківської картки саме ОСОБА_1 , від імені якого подано заявку на отримання кредиту.
Матеріали справи не містять доказів, що особа позичальника була належним чином ідентифікована при його реєстрації в Інформаційно-телекомунікаційній системі (далі — ІТС) відповідним електронним підписом, електронним цифровим підписом чи іншим аналогом власноручного підпису, а наявний в матеріалах справи договір взагалі не містить одноразовий ідентифікатор, яким був підписаний договір.
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суди виходили з того, що договір про надання кредиту, укладений 02 грудня 2020 року між ОСОБА_1 та ТОВ «ФК «Інвест Фінанс» в електронній формі, містить електронні підписи сторін, тому має силу договору, який укладений в письмовій формі й підписаний сторонами, що відповідає положенням Закону України «Про електронну комерцію».
Укладання договору в електронному вигляді через інформаційно-комунікаційну систему можливе за допомогою електронного підпису лише за умови використання засобу електронного підпису усіма сторонами цього правочину.
В іншому випадку електронний правочин може бути підписаний сторонами електронним підписом одноразового ідентифікатора та/або аналогом власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.
Відтак, ураховуючи, що грошові кошти за оспорюваним кредитним договором перераховані на банківську картку, яка позивачу не належить, рахунки, відкриті на ім`я ОСОБА_1 в АТ «Ощадбанк» відсутні, з метою захисту своїх інтересів позивач звернувся до правоохоронних органів, колегія суддів дійшла висновку, що оспорений договір не відповідає вимогам статті 12 Закону України «Про електронну комерцію».
9. Нікчемність умов кредитного договору, укладеного до 13 січня 2006 року, про плату за управління кредитом
Постанова Великої Палати Верховного Суду від 13.07.2022 року у справі №363/1834/17
Велика Палата Верховного Суду відступила від правового висновку Касаційного Цивільного Суду у складі Верховного Суду щодо нікчемності умов кредитного договору про плату за управління кредитом, визначивши, що умова договору про надання споживчого кредиту, укладеного до 13 січня 2006 року, щодо встановлення додаткової плати (комісії) за обслуговування споживчого кредиту є оспорюваною. Таку умову суд може визнати недійсною, зокрема через невідповідність частині першій статті 203 ЦК України (пункту 6 частини першої статті 3, частині третій статті 509 ЦК України, частині першій статті 21 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній до 13 січня 2006 року, частині третій статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).
10. Щодо визнання кредитного договору недійсним у зв’язку з незгодою позичальника з умовами та особливостями кредитування
Незгода позичальника з умовами та особливостями кредитування, за відсутності зауважень щодо змісту та умов кредитного договору під час його укладення, не є підставою для визнання такого договору недійсним.
Звернувшись до нас, Ви зможете отримати професійну юридичну консультацію та допомогу юриста за прийнятною ціною та по всій території України.